Із волинської різні українці врятували кілька тисяч поляків. Незважаючи на те, що їм загрожувала смерть, вони ховали їх у погребах, у снопах сіна, приносили їжу, переховували серед своїх дітей. Про таких «Праведних зрадників» Вітольд Шабловський написав книгу.
Ти працював над репортажами понад три роки. Чи ти вже знаєш після цих усіх поїздок на Волинь, як це буває, коли одного дня сусіди хапаються за все, що лежить під рукою, і починають убивати один одного?
– Те, що люди беруться за зброю, – це річ стара як світ і записана в людську натуру. Ми завжди знайдемо щось, щоб себе виправдати: походження, релігію, мову чи колір шкіри. У Західній Україні в 1943 році було повно українців, які дезертирували з німецької допоміжної поліції: тих, які звикли вбивати, дивлячись прямо у вічі, але й переконаних, що, якщо зараз не вирвуть для себе тієї України без ляхів та жидів, то, мабуть, їм знову доведеться чекати на неї наступні сто років. Тому вбивали всіх без винятку. Включаючи жінок і дітей.
Але сусідів? Людей, із якими жили дім у дім?
– До колодязя, що стояв на подвір’ї діда й баби Кшесіміра Дембського, багато років приходили українські сусіди й брали з нього воду. Це було природньо, ніхто не мусив нікого просити. День до вбивства до Славінських – бо таке мали вони прізвище – зі всієї тієї родини, що проживала за плотом, прибіг тільки дуже схвильований дід. Він казав їм утікати, бо вся його родина готувалася їх убивати. Сусід із сусідом завжди мають якісь суперечки. Вони можуть посваритися через межу, корову, жінку, гроші. Така звичайна сусідська заздрість не є чимось незвичним. Однак нечуваний сам масштаб жорстокості. Розпилювання пилкою, розривання немовлят – це все справжні історії. Друга світова мала тільки один подібний епізод: балканських Усташів.
Пишучи про Волинь 30-их років, ти вживаєш метафору джмеля, що прокидається на долоні. Люди передчували, що насувається щось страшне?
– Так, це невисловлене відчуття, коли знаєш, що будь-якої миті щось станеться, але не знаєш, як це назвати. Когось б’ють у трамваї, тому й знаєш, що щось нависає в повітрі. В Україні в ті часи було повно таких випадків, той джміль розплющував очі добрих кілька десятків літ. То когось побили, тільки тому, що був поляком, то напали на польського поліцейського. Українцям зрештою тоді теж діставалося. Націоналісти планували замах на самого Пілсудського, у дискусійних клубах по селах вони дозволяли собі словесно все більше й більше. При цьому хочу сказати, що я їх розумію.
Чому?
– Адже той час в українській історіографії називають періодом польської окупації. У них було відчуття, ніби Польща зламала всі постанови Пілсудського й Петлюри.
При представленні польсько-українських претензій тих часів ти використовуєш спогади чеського пастора Яна Єлінека…
– Пастора Єлінека, який лише у своїй парафії врятував понад 200 людей – євреїв, поляків, українців і німців, ніби сам бог мені прислав. Якби я розповідав про Волинь лише з польської перспективи, я б себе підставив під удари українців. Якби я зробив інакше, мені б дісталося від поляків. А так, про те, що відбувалося між поляками й українцями, розповів мені чех. Він не підтримує жодну зі сторін, але пише в спогадах прямо: поляки жахливо поводились із українцями, але така поведінка не виправдовує незрозумілий масштаб жорстокості, що надійшла вслід за цим. Немає для нього пояснення.
Як ти натрапив на історії тих, які поляків від цього ґвалту рятували?
– У мене алергія на мартирологію. Коли я знову чую, що десь там, нас, поляків, убивали, я знаю, що це не моя історія. Але я натрапив на видану в Інституті Національної Пам’яті «Кресову книгу Справедливих», у якій замість вбивства йшлося про тих, хто нас рятував. Я замислився: як могло статися, що я, в міру зорієнтована в світі людина, ніколи про це не чув? Що нас, поляків, під час війни хтось ніби й рятував? Що, так як ми маємо свої деревця в Яд Вашем, так само й ми завдячуємо такі ж деревця людям, що ховали поляків у стодолах, коли бандерівці палили Волинь?
Як ти їх шукав?
– Я довго себе налаштовував на це. Ну, бо як це? Поїхати в якесь село, постукати в двері якоїсь бабці, сказати «Слава Ісусу Христу» й питати про Волинь? Урешті-решт мені допоміг колега, молодий історик Сергій Гладишук. Якийсь час раніше він їздив по селах разом із групою студентів з проекту «Поєднання через важку пам’ять», у якому збирали спогади з того періоду, тому він знав, як розмовляти та з чого почати.
І як усе пройшло?
– Раз легше, раз складніше. Несподівано легко було з жінкою, батько якої щоразу, коли по нього приїжджали бандерівці, удавав п’янючого, як чіп. У нього був якийсь бар’єр, він не міг убивати людей, хоча йому погрожували смертю його ж рідні брати. Вона мені, власне, цю історію розповіла абсолютно випадково, бо я зайшов до її хати запитати зовсім про щось інше. – Сідайте, зроблю чаю, трохи побалакаємо, – каже, і за мить я чую історію, щодо якої переконаний, що вона – найважливіша в її житті. Але такий швидкий вступ до розмови повторився лише кілька разів.
Звідки ця потреба розповісти?
– Ці люди не говорили про Волинь протягом 70 років. Пройшла різня, приїхало НКВД, забрало з села всіх бандерівців, яких тільки змогли знайти, та й кінець. Це була тема-табу. Звичайно, всі знають, що у когось залишились склянки після поляків, у когось у кімнаті стоїть польський сервант, але про це не говорили. Коли я почав питати, більшість уже перестала боятися. Вони знали, що, якщо зараз не розкажуть мені своєї історії, вона піде з ними в могилу.
Так було багато разів…
– Часто було вже занадто пізно. Наприклад, я запізнився на три місяці, щоб поговорити з жінкою, що врятувала від смерті трьох польських дітей. Коли бандерівці палили сусіднє село, вона забрала тих дітей, які саме тікали від пожежі, до себе до хати, поклала їх у ліжко до своїх, і, щоб не можна було впізнати, вимазала всіх сажею. Бандерівці вскочили до хатини, але подумали, що всі діти українські, і побігли далі. Скільки таких історій зникло разом із людьми? Приїжджаю шукати пані Вавринову, яка допомагала рятувати польських братиків і сестричок, купила їм квитки й посадила безпечно на поїзд. Виявляється, що в хаті живе тепер тільки її внук і про цю історію навіть ніколи й не чув.
Що керувало тими, хто допомагав? Одна з героїнь каже: Ну, як це? Треба було помагати, то й помагали.
– Жоден із моїх співрозмовників не робив із цьго дивини. Коли коза весь день їсть траву, треба її видоїти. Коли людина перебуває в потребі, треба їй допомогти, – казали. У такій ситуації в тебе є лише секунда на рішення, чи поможеш, чи відвернешся. Підеш вправо чи вліво. Ніхто там не драматизує. Розповідають про це так, як і кожну іншу історію з війни. Уже після війни до овдовілої матері Мирослава Гермашевського прийшла українська сусідка й віддала їй одну з двох кіз, які в неї були. Бачила, що одній самотній жінці важко вигодувати семеро дітей. Вона не драматизувала. Просто прив’язала одну козу до дерева, а з іншою пішла далі.
Ти пишеш, що поляків рятували також бандерівці.
– На Трупному Полі, де знаходиться масова могила близько 600 жінок і дітей, один хлопчик вижив тільки тому, що бандерівець, який усім лежачим стріляв у потилицю, вистрілив біля його голови. Навіть не йшлося про помилку: він навмисне скерував дуло вбік і вистрілив у землю. Він мусив зробити це спеціально. Інший, господар з Тумина, якого називали Червоним Іваном, переконував побратимів, що для дітей і жінок шкода амуніції. Краще пустити їх лісом, де вони й так помруть від голоду або їх з’їдять вовки. Так він урятував кілька десятків людей, у тому числі пані Яніну, одну з героїнь книжки. Мати ж Мирослава Гермашевського, яку поранив бандерівець, у шоковому стані втекла в село Білка, майже повністю заселену прихильниками УПА. І там хтось її прихистив, привів до тями, показав, якою дорогою можна втекти.
Чи хтось не міг більше вбивати?
– Так було з Петром Парфенюком, який об’їжджав навколишні села, попереджаючи сусідів, а коли почалися вбивства, сам їх переховував – таким чином він урятував, зокрема, й батька Кшесіміра Дембського. А все тому, що раз піддався намовлянням поїхати на акцію з бандерівцями. Зайшли в першу хату, нема поляків. У другу, теж нема. Заходять у п’яту, а там уся сім’я. – Чому ви не сховалися? – питає керівник, що був із Петром. – Бо що Бог хоче, те й станеться, – сказали поляки. – То, мабуть, Бог хоче, щоб ви всі сьогодні вмерли, – відповів керівник і розстріляв усіх, влаштувавши змагання, хто застрелить однієї кулею найбільше людей. Відтоді Петро більше з бандерівцями не їздив. Почав рятувати.
Як після війни виглядало життя тих людей, які допомагали полякам?
– Було важко. Тут легко порівняти їх із долею Праведників у Польщі, які рятували євреїв, але не афішували цього в селі. Дочка пана Людвиковського, Софія, досі чує, що все Пшебраже (тепер село Гайове – прим. пер.) могло бути вибите тільки через те, що її батько вперся, аби людей рятувати. Це була гарна позиція, але в повоєнні часи неймовірний ризик. Схожа ситуація була з хорошими волинськими українцями, які рятували поляків.
За це було тільки одне покарання?
– Так. За допомогу полякам була кара смерті. Українці запозичили це в німців, які так само карали тих, хто допомагав євреям. Якби УПА довідалась, що українське подружжя, про яке я пишу, взяло до себе маленьку, дворічну польську дівчинку, сім’ю якої в сусідньому селі вибили бандерівці, вся Кашівка пішла б із димом. З десяток людей розстріляли б, решту спалили б разом із селом.
Хоча ти пишеш про Волинь, ти намагаєшся не приголомшувати читачів жорстокістю…
– Бо це не має сенсу, люди закривають вуха, інакше просто неможливо. У книзі є така сцена, коли під час ексгумації Трупного Поля археологи знаходять могили дітей у фазі Infance I – тобто від нуля до двох років. І знаєш, через те, що в таких дітей теж розкладаються кістки, ці могили виглядають, ніби хтось накреслив ручкою на піску контури дитячих тіл. Раптом починається дощ і всі ці малюнки, останні сліди цих дітей, на очах людей, що їх знайшли, стікають разом із водою. На мою думку, така сцена говорить про волинську різню більше, ніж ті описи, що кружляють по Інтернету, сотень методів катувань, яких зазнавали поляки від рук УПА.
Що відбувається з такими ділянками пам’яті на Волині, як Трупне Поле? Є така теорія, що місця вбивства завжди замасковують. Садять ліс, сіють зерно.
– У Гаю, одному з пацифікованих сіл, точно над ямою, у якій поховали кілька сотень поляків, зробили сміттєзвалище. Нелегально, але невипадково. Я не знаю, який механізм наказує висипати сміття саме в такому місці, але якби я мусив відгадувати, то я би сказав, що це якесь заперечення того, що сталося, дегуманізація навіть після смерті. З часом звалище було ліквідовано, але й сьогодні, якщо туди поїхати, можна зламати собі ногу, бо в лісі повно ям. Молодь приїжджає з металошукачами й шукає золото після поляків. Це місце копання. В інших місцях збудували колгоспи. У деяких, там, де загинула сім’я Мирослава Гермашевського, трактор цвинтар оминув. Але в інших, як у Волі Островицькій або Острівках Волинських, рештки померлих порозтягували сільськогосподарські машини. Люди регулярно викопували з землі гомілкові кістки чи черепи. Безліч людей і досі лежить на полях, загонах, по господарствах. Драма Волині – це те, що було там так мало перепоховань, однак це мала би бути величезна операція. Цих місць накопичилось би близько двох тисяч.
Як українці реагують на такі перепоховання? Ти описуєш історію Леона Попека, чоловіка, який їздить на Волинь вшановувати такі місця.
– Він розповідав, що, коли вперше поїхав у 1992 р. в Острівки Волинські з групою поляків і вони почали молитися, довкола них зібрався натовп працівників колгоспу. Якоїсь миті хтось не витримав і почав на українців кричати: «Що ви нам зробили? Ви нас вибили, а тепер на місці спільної могили пасете своїх корів!» Попек подумав, що це кінець, перший і останній виїзд, але з групи вийшла бригадистка, видно, що жінка поважана, взялася за боки й каже так: «Що було, те було, ми цього не повернемо. Та ви тут, мабуть, позамерзали, ходіть до нас, у нас є термоси з чаєм, поп’єте та й загрієтесь». Люди постовпіли. Могло закінчитись пораниною, а люди почали говорити один із одним.
Людський рівень?
– Для Попека було важливо, щоб не було так, що поляки раз на якийсь час туди поїдуть, позгадують, поплачують і повернуться зі смутком додому. Він хотів, щоб померлих оплакували разом і поляки, і українців, так він бачив поєднання. Це мене зворушує. Бо що з того, що Кваснєвський із Кучмою собі пообіймаються, черговий раз будуть сказані слова взаємного прощення? Ідеться про те, щоб ми разом стали над могилами й подумали, що ми плачемо над історією містечка чи села, які вже не існують. Що це надзвичайно сумно, що ці люди там лежать і що якийсь спільний елемент нашої історії лежить разом із ними в поросі.
Волинь тих часів була поганим місцем і для них самих?
– Так. Там загинуло близько 100 тисяч поляків, але й 30-40 тисяч українців, яких убивала УПА: через те, що не хотіли дати партизанам їжі, переховували поляків, хтось мав конфлікти до війни й хтось із партизанів просто цим скористався. Там двічі пролягав фронт, там була страшна біда, закінчувалась їжа. У лісах воювали один із одним усі можливі партизанські загони, часто з одного ж краю. Ці місця були тоді справді поганими для життя.
Ті, хто допомагав, очікують щось від поляків?
– Я не зустрічав нікого, хто чекав би, що ти щось для них зробиш, запросиш у Польщу, привезеш якийсь подарунок. Вони чекали тільки на якийсь знак, що ти вижив і пам’ятаєш. Я був у сім’ї пана Людвиковського, який переховував євреїв. Знаєш, наскільки важлива для них медаль Яд Вашем і той диплом? Це як підтвердження, живий доказ їхньої сімейної легенди, вони можуть її показати, узяти до рук. Такі історичні миті, пережиті у великих емоціях, надзвичайно людей зближують, а українці не отримали від нас нічого такого. Ми ніколи їм не сказали, що те, що вони зробили, було важливе, що вони повели себе правильно, що ми їм дякуємо. Вони ніколи такого від нас почули.
Ми не хочемо визнати, що нам допомагали? Бажаємо бути жертвами?
– Те, що ми не пам’ятаємо про цих людей, щось усе-таки про нас говорить як про націю, про нашу людяність. Як так, що ми пам’ятаємо лише жорстоких убивць, а не хочемо навіть припустити, що нам теж хтось допомагав? Що нас теж хтось ховав у снопах, приносив нам їжу, ризикував для нас життям? Що не тільки ми, поляки, бували шляхетні й рятували євреїв, але що й нас також рятували?
Сором?
– У книжці є один такий момент, коли хтось висуває думку, що пані Шура – одна з героїнь – могла би отримати хоча би телевізор за свою допомогу. Її батько рятував поляків, вона доглядає за польськими могилами. І вона, засоромлена, пояснює мені, щоб я, боронь Боже, не подумав, що вона це робить заради якогось телевізора. Це єдиний момент, коли я собі дозволив у цій книжці на публіцистику. – Пані Шуро, не переживайте, – кажу їй. – У нас в історії немає місця для тих, хто нас рятував. Ми не даємо таким телевізорів. Чесно кажучи, ми про вас узагалі не пам’ятаємо.
Якуб Корус
Джерело: www.newsweek.pl
