Навіть 10 тисяч українців могли врятувати поляків під час різні на Волині та Східній Галичині, яку розв’язали діячі ОУН-УПА. І щонайменше 2 тисячі з них заплатили за свій вчинок життям. Чому ж Польща досі офіційно не вшанувала цих людей так, як, наприклад, Ізраїль, створивши відзнаку Праведників народів світу?
Анджей Земста
„Кресова Книга Справедливих» (видана в Інституті Національної Пам’яті), де описані випадки порятунку поляків українцями, нараховує 896 прізвищ. Це єдина на даний час така ініціатива на державному рівні. Однак автор «Книги Справедливих» Ромуальд Нєдзєлько зазначає, що висвітлені випадки стосуються лише 502 населених пунктів. У 882 описаних ним подіях було врятовано 2572 поляків. Їм допомагав 1341 українець, однак одну третю їхніх прізвищ неможливо встановити. Кожного четвертого рятівника вбили солдати УПА.
Якщо взяти до уваги, що різня відбувалася аж у 4 тисячах населених пунктів на Волині й Східній Галичині, треба всі ці числа помножити на вісім.
Масштаб постійної допомоги
28 місяців геноциду – надзвичайно великий ризик: кожного українця, який допомагав поляку, члени національного підпілля вважали ренегатом і вбивали його. Зазвичай дуже жорстоко, часто цілими родинами. З розповідей свідків тих подій виникає, що навіть за порятунок євреїв не було таких репресій. Українці зрештою врятували їх багато – 2441 громадянин України був відтоді вшанований званням Праведника народів світу, яке призначає єрусалимський Інститут Яд Вашем. Чому ж Польща не може зробити щось подібне? Щоб відповісти на це питання, варто прослідкувати різниці між польським й ізраїльським підходом до національної трагедії.
Комплекс жертви – а що далі?
Уже покійний історик Артур Гайніч назвав підхід поляків до власної історії «комплексом вічно невинної жертви» – хворою позицією, що веде до ворожості й ізоляції у відношенні до інших націй. Хоча складно не закинути такої позиції й євреям, але саме Ізраїль – це країна, у якій національна травма стала поштовхом до впровадження відомого на весь світ звання Праведника, що одночасно є найвищою цивільною відзнакою, яка присуджується цією країною. Більшість держав на світі вважає присудження цього звання своєму громадянину великою честю, і багато з них (включно з Польщею) надзвичайно пишається наявністю серед своїх громадян багатьох Праведників. Однак що зробив Ізраїль, щоб досягнути того, що досі ні разу не вдалося в Польщі?
По-перше, він подбав про професіональний запис якнайбільшої кількості свідчень, що стосуються Голокосту, у тому числі випадків наданої євреям допомоги. Цьому, між іншим, слугувало створення Інституту Яд Вашем. У Польщі найбільшою кількістю свідчень володіє вроцлавська Асоціація Збереження Пам’яті Жертв Злочинів Українських Націоналістів (публіковані понад десять років у журналі «На Рубежі», а пізніше видані в трьох книгах), однак більшість із них – це неперевірені спогади. Як зауважив Ромуальд Нєдзєлько з Інституту Національнії Пам’яті, тільки у випадку декількох населених пунктів можна говорити про свідчення, факти яких безсумнівно були підтверджені в результаті порівняння спогадів багатьох свідків та учасників подій.
По-друге, Ізраїль подбав про забезпечення місць, у яких вбивали євреїв, і їхнє відповідне увіковічнення. Тимчасом, як стверджує Леон Попек із Інституту Національної Пам’яті, на 2,5 тис. населених пунктів, у яких загинули поляки на Волині, лише в 150 були проведені перепоховання, відбулися похорони, збудовано кладовища, поставлено хрести. Це означає, що близько 90% жертв волинської різні досі лежить у масових, неозначених могилах, місцерозташування яких незабаром ніхто вже не пам’ятатиме. Складно в цій ситуації говорити про повагу для Польщі й серйозне ставлення до її ініціатив.
По-третє, хоча звання Праведника запроваджено законом у парламенті в той час, коли прем’єр-міністром країни був радше малорелігійний Давид Бен Гуріон (який протестував, між іншим, проти впровадження релігії в ізраїльські школи), у багатьох аспектах це звання відноситься саме до релігії, особливо до Талмуду – однієї з основних книг юдаїзму (звідси, між іншим, вигравіювана на медалі Праведника цитата «Хто рятує одне життя, рятує весь світ»). Тим самим відзнака, затверджена державною, світською установою, – дуже сильно пройнята духом єврейської релігії, традиції й культури. У Польщі ж єдиною спробою християнського збереження пам’яті рятівників-українців була ініціатива любельського архієпископа Юзефа Жицінського. Однак запроваджена ним медаль Memoria Iostorum (Пам’ять про праведника) була присуджена всього двічі – після смерті архієпископа в 2011 році його ініціатива канула в забуття.
По-четверте, свідчення, зібрані у Яд Вашем, перевіряють у спеціальній комісії, завдання якої – уважно проаналізувати всі правди й неправди, адже бажання увіковічнити передусім «своїх» жертв і «своїх» праведників, що досить часто виникає, спричинює ігнорування деяких незручних фактів. Тому на чолі ізраїльської комісії завжди стояли керівники Верховного Суду цієї країни: його присутність має забезпечети неупередженість рішення в справі призначення звання.
Ненависть і страх більші, аніж після війни
Відсутність зацікавлення державної й церковної влади, недостатня кількість ретельно укладених документів, а також конфлікт між організаціями, які претендують на «монополію» правди про Волинь, спричинюють, що навіть місцеві ініціативи вшанування рятівників стикаються з проблемами. Фіаском закінчилась ініціатива Фонду ім. Тадеуша Костюшка, яка запропонувала в 2003 році збудувати в Перемишлі Курган Вдячності українцям, що допомогли полякам. Згідно з даними цієї організації в 1943-1946 роках через це було вбито близько 5 тисяч українців. Це спричинило протести Асоціації Збереження Пам’яті Жертв Злочинів Українських Націоналістів, яка на основі власних даних нарахувала кількість жертв лише близько тисячі. Асоціація просуває зараз власну ідею – «Сад Праведних Українців» у Вроцлаві. Ініціатива була оголошена ще три роки тому, однак, за словами президента АЗПЖЗУ Щепана Сєкєрки, досі існують проблеми з наданням від місцевої влади ділянки землі розміром півгектара для цієї мети.
Цікавою ініціативою є Алея Троянд Солідарності, яку започаткували три роки тому в прикордонному Городлі діячі двох асоціацій – Анджей Мадей і Даріуш Туз. У містечку висадили п’ять трояндових кущів з пам’ятними дошками, на яких вигравіювані прізвища українців, що рятували поляків. Взяти участь в ініціативі запросили всі польські ґміни (одиниці адміністративно-територіального поділу Польщі – прим. пер.), що знаходяться вздовж кордону з Україною. На жаль, досі не збудовано жодної нової такої алеї.
«Ми розмовляли з представниками ґміни, де відбулася одна з «кривавих неділь», – розповів «Фокусу» Даріуш Туз. – Влада опирається, не хоче приймати рішення за частину суспільства, що є проти таких ініціатив.
Постійно функціонують стереотипи, я сам чув жінку, яка говорила, що боїться українців. Але ж у нас із ними сусідські відносини! Коли в Городлі поставили пам’ятну дошку, присвячену тим, хто рятував поляків, почали приходити люди й уперше розповідати свої історії. Лише ця дошка змогла їх розговорити».
Місцевими ініціативами не цікавлять головні ЗМІ. «Вистачить порівняти зацікавлення нерозумною реконструкцією спалення волинського села та городельською Алеєю Троянд, щоб знайти відповідь на питання, що пробивається крізь інформаційний шум, чим зацікавиться війт, мер чи депутат», – додав він.
Як наслідок 70 років після подій на Волині та Східній Галичині упередження щодо українців у Польщі більші, ніж безпосередньо після війни. Це доводять дослідження, які провів Ян Пісулінський, історик із Ряшівського Університету й Інституту Національної Пам’яті, і які стосуються позиції поляків щодо післявоєнних виселень українців із території Польщі. Виявляється, що первісно більшість мешканців прикордонних територій підтримувала переселення. Однак коли місцеві спільноти зіткнулися з депортацією українських сусідів, що проживали там багато поколінь (у деяких населених пунктах аж 30% сімей складали мішані шлюби), розпочалась велика, спонтанна акція допомоги. Як пише Пісулінський, католицькі священики почали масово виписувати православним і греко-католикам фальшиві метричні свідоцтва хрещення, які пізніше завіряли старости (основним критерієм переселення було віросповідування). Лише одна католицька парафія в Білгороді отримала протягом кількох днів 700 нових прихожан. Поголовним стало позичання польських документів українським сусідам. Спрямовані проти центральної влади протести проти переселення, які підписали лєський, горлицький і саноцький старости, отримали підтримку всіх місцевих політичних партій, включно з комуністичною ППР. Таким чином вдалося врятувати українців із Команчі й Щавного – деяких відпустили додому вже з залізничного вокзалу. Ці дії в свою чергу викликали лють радянської й військової влади: «Як це можливо, що раптом зі 120 українських родин 80 стали польськими?» – запитував уповноважений уряду Української Радянської Республіки, який спостерігав за виселеннями. «Поляки рятують навіть активних українських націоналістів», – доносив у квітні 1946 р. офіцер 9-ої піхотної девізії Війська Польського, яка була вислана, щоб провести депортацію.
Масову допомогу українським сусідам надавали також у повітах, де раніше було багато жертв УПА, між іншим у перемиському та ярославському, і навіть там, де українське підпілля досі активно діяло: у кількох місцях відбулися локальні укладення союзів між «Свободою і Незалежністю» й УПА в справі протидій щодо переселень. У бойкоті брали участь навіть представники комуністичної влади – у Белжеці фальшиві документи видавав українцям місцевий комендант Громадської Міліції. Якщо такі події мали місце неповні два роки після волинської й галицької різні, за часів, коли на польських землях досі діяли українські партизанські загони, то чому в нас із цим проблема тепер?
Варто знати:
Молоді поляки й українці разом шукали праведників «Макроісторичний підхід польських та українських істориків веде до крайніх інтерпретацій польсько-українських відносин на Волині: «геноцид польської нації» або «друга польсько-українська війна», – вважає молодий український історик Ярослав Борщик. – Дослідники не беруть до уваги історії звичайних людей, їх поведінку й стратегії виживання в дегуманізованому середовищі ІІ світової війни». Борщик був одним із членів польсько-української групи, яка реалізує транскордонний проект «Поєднання через важку пам’ять. Волинь 1943», організований асоціацією «Панорама Культур» і любельським центр «Ґродзька Брама. Театр Невідомих» за підтримки кількох інших польських та українських партнерів. Упродовж проведених в Україні та Польщі пошуків зібрано 150 свідчень про порятунок поляків та українців (їх можна прочитати в публікації «Поєднання через важку пам’ять. Волинь 1943», ред. Олександра Зіньчук, Люблін, 2012).
Кого Поляки Повинні Вшанувати?
Єдиним проектом ушанування людей, що рятували поляків, який надійшов у Сейм, є проект закону про встановлення Східного Хреста, внесений ПіС. Цю відзнаку мали би призначати людям, що надавали допомогу полякам, яких переслідували через їхню національність на Кресах і в СРСР у 1937-1959 роках, ризикуючи власним життям та своїми родинами. Їх могли би отримувати не лише українці, але й росіяни, білоруси, казахи, мешканці Центральної Азії, балтійських країн і представники інших народів, які рятували поляків, між іншим, під час їхніх втеч із радянських таборів (до та після війни) чи евакуації війська ген. Андерса з СРСР до Ірану. Проект зустріли з зацікавленням історики, зокрема його високо оцінила Єва Сємашко.
У свою чергу Петро Тима, голова Об’єднання українців у Польщі, вважає, що варто замислитись над проектом спільної нагороди для українців, що рятували поляків, і для поляків, які рятували українців. «Проблему 20 тисяч українських жертв, у тому числі жінок, дітей і старших осіб, намагаються закрити застосуванням досить громіздкої категорії «жертви акцій помсти». У той же час їхня смерть – про це свідчать розповіді й документи – була часто не менш жорстока, ніж смерть польських цивільних громадян», – вважає Тима.
Про ідею вшанування Українських Праведників через висадження присвячених їм дерев – на схожому принципі це відбувається в ізраїльському Яд Вашем – говорить проф. Томаш Наленч,
історик ХХ століття й радник президента ПР
Я завзятий прихильник цієї ідеї, адже ці люди точно заслуговують ушанування. Захищати своїх польських сусідів у ті часи, серед жахливої різні, – це був винятковий акт відваги й героїзму. За це часто розплачувались життям. Я вважаю, що варто вшанувати імена й прізвища цих людей. Посилання на ідею збереження пам’яті людей, що рятували євреїв із Голокосту, також має сенс і варте уваги, адже в нашому випадку ми говоримо про жахливий злочин і величезну кількість жертв людей, які рятували своїх польських сусідів.
Цю ідею можна втілити, однак її треба старанно обдумати, щоб вона не загубилася серед численних полемік та дискусій. Щодо місця вшанування, я переконаний, що це має бути один символічний пункт. Мені здається, що природньо ним повинна стати Варшава. І, мабуть, найбільш відповідним місцем для вшанування боротьби й страждань людей Кресів є Волинський сквер на варшавському Жолібожі (один із північних районів Варшави – прим. пер.). Там достатньо вільного простору, тому якби ідея мала паркову концепцію й була втілена у вигляді дерев, це було би чудове місце. Але це лише пропозиція. Не менш важливою річчю є прийняття рішення, кого саме вшанувати. Однак я би не створював жодної окремої установи для здійснення цієї мети. Це мало би бути об’єднанням державної й громадської активності. Саме тому важливою була би громадська ініціатива – адже пам’ять про волинський злочин і його жертви значною мірою жива завдяки енергії їхніх родин, однак на мою думку, координатором має стати Інститут Національної Пам’яті. Він має й необхідний для цього професіоналізм, і величезні знання, і можливості – через урядово-прокурорську діяльність.
Також в Інституті є люди, сповнені завзятості в цій справі. Я переконаний, що ця ініціатива отримала би також підтримку Президента ПР Броніслава Коморовського.
Рятівники, Врятовані та Свідки:
Гелена Гук – українці врятували нас двічі:
Пані Гелена, дівоче прізвище Трусюк, народилася на Волині, де її батько був лісником у селі Полапи. Їй було 5 років, коли почалася війна й Волинь зайняла Червона Армія. Незабаром почалися перші депортації польського населення на Сибір. Саме тоді українські сусіди вперше врятували її родину: «Тато залишився лише тому, що українці склали петицію до влади з проханням залишити Тарасюка. Нас не вивезли, а всіх інших вивезли: учителів з Острівок, урядовців із ґміни. Всю інтелігенцію вивозили».
Під кінець 1942 року, коли партизани УПА на Волині почали готуватися до знищення польського населення, знайомі українці не забули про Трусюків: «Однієї ночі до нас приїхав Омелян Костюк, дуже порядний чоловік, і сказав, щоб ми втікали, бо банда змінилась і вони нас не знають, тому ми всі загинемо в цій лісовій сторожці. Він вивіз нас до Острівок, де ми жили до 30 серпня 1943 року».
У той день відділ УПА, яким керував Іван Климчак-«Лисий», вибив майже всіх польських жителів села – понад 470 осіб. Трусюки знову вижили, сховані в корівні. Після війни вони переїхали в Хелм.
Галина Романівна Богушевська – Мої батьки врятували польського хлопчика
Антонієві Богушевському (на фотографії) було 6 років, коли його батьків і сестру вбили в селі Омельно на Волині. Наляканий, босий, він утік в українське село Блажове. Про нього подбали батьки Галини, яка мала тоді трохи більше ніж 10 років: «Моя мама клала його на піч, годувала, піклувалася. Його виховували й переховували».
Антоній, українською Антон, став названим сином української родини, яка його врятувала. Він залишився на Волині, отримав радянське громадянство, служив у Червоній Армії. Коли повернувся з армії, освідчився Галині й став її чоловіком. Вони живуть разом уже 70 років. «Ми виховали шестеро дітей, 26 внуків і 10 правнуків», – розповідає сьогодні вже 83-річна Галина Богушевська.
Народженому в Омельні Юзефові Козінському було 11 років, коли почалася різня на Волині. Однак з дитинства він пам’ятає дуже гарні стосунки своєї сім’ї з українцями: «Ситуація зіпсувалася, та не зі всіма, бо навіть, коли спалили село, то українка плакала й примовляла: «Що вони наробили, де ви будете жити, як?».
Коли загрожувала небезпека, сім’я Юзефа Козінського переховувалася в знайомих українців: «Ми жили в Якова, прізвище якесь чи Кулакевич, чи Кубакевич… Його батьком був Микита, хороший був, той Микита… У всякому разі, ми були там один раз усю зиму, пізніше й другий раз. Ми жили разом, просто. Як тифом захворіли, вони нам помагали, бо тоді жодних ліків не було. Як ми були хворі, то дочка Якова, Федора, готувала їжу. Вони доглядали наших корів, у нас було щось із 9 голів скотини. Вони приглядали за нами, коли ми вже мали виїжджати й були в Рокитні».
Марія Андріївна Карп’юк – Тут проживала людина, що врятувала польську дитину
Марія Карп’юк, дівоче прізвище Білик, проживала в польсько-українському селі Хринів, коли партизани УПА почали різню: «Мені було десь вісім років, я пам’ятаю ті смолоскипи, як від хати до хати ходили й підпалювали. У нас був чоловік, звали його Платон Карп’юк, то він урятував маленьку дитину, хлопчика, здається. Розповідав, що вся сім’я лежала мертва, а та дитина десь валялася. Він її переховував, повстанці до нього прийшли, добряче його побили за те, що ту дитину забрав. Він усе не признавався, казав, що нема ніякої дитини».
Зі спогадів Марії Карп’юк виявляється, що Платон знав прізвище врятованого хлопчика й вирішив віддати його родичам, які проживали недалеко, у Володимирі-Волинському. Під час подорожі його ледве не вбили самі поляки: «Заступили йому дорогу, українець, значить, хочуть забити. Він каже: я везу малу дитину, і сказав, чию. Тоді вони пустили його й супроводжували до самого Володимира, щоб інші поляки його не вбили». Платон Карп’юк помер після війни, невідомо, як звали врятованого хлопчика.
Анджей Земста – Я чув, що робили з українцями, які допомагали полякам
Батьки пана Анджея проживали неподалік Олики. Його дідусь з материної сторони Францішек Клепса був волинським чехом, батько – військовим поселенцем з Кєлецького. Він сам народився в 1943 році, тому не може пам’ятати тих подій. Він їх знає з розповідей сім’ї й знайомих із України, яких регулярно відвідує. «До людей, які допомагали полякам, відносились жахливо. Українці, яка застерігала й допомагала полякам, виколупали очі, вирізали груди, обрізали язик, посадили її на віз, запряжений кіньми, їздили так по селі. Вона кричала від болю, і це мала бути наука для інших, щоб не допомагали».
Дарія Данилюк – Мій батько рятував поляків. Убив його поляк
Була зима 1944 року, коли польські партизани влаштували різню українців у Черніїві. Пані Дарії було тоді кілька років, вона пам’ятає кров, по якій вона йшла: «Забили всіх у нас: батька, бабусю, дідуся, і навіть учительку. Спочатку вбили батька. Він думав, що якийсь поляк скаже, як він переховував поляків, коли їм загрожувала смерть. У стодолі він їм зробив таку яму, куди носив їсти. Їх звали Франек, Ґуцьо і Казік. У нас у сінях був теж такий льох, де ми також євреїв переховували. Але той перший поляк застрелив батька. Другий не стріляв, і так ми втекли».
Євгенія Григорівна Микитенко – Мого батька врятувала польська сусідка
Родина Євгенії проживала у Вільці Фалеміцькій на Волині, де межували один з одним українські й польські господарства. Їй було 15 років, коли її батько, українець, ледве не загинув від руки поляків. Його врятувала польська сусідка.
«Батько не припускав, що поляки можуть хотіти його вбити. Він узяв з братом повний віз зерна і їхав тією дорогою у Фалемічах, де були поляки. Вони їхали вздовж польських будинків і поляки їх зупинили, поставили під стіною й хотіли вже розстріляти. Але наша сусідка – пані Яня Фурманська – це все побачила, бігла й кричала: «Не стріляйте, це мої сусіди!» І вони вже тоді не стріляли. Коли мій батько з братом знову мали їхати, сусідка сказала: «Я чекатиму вас надворі, бо як будете їхати й мене не буде, то вас можуть убити». Коли вони віддали зерно й поверталися, сусідка чекала на них і провела їх назад».
Яніна Адамчук – Українець, який нас урятував, мав прізвище Козунь
«Мої батьки в Августові проживали три роки, коли почалась та різня й у серпні 1943 року ми мали втікати. З нашої родини ніхто не загинув. Ми мали такого знайомого українця, прізвище мав Козунь, а як його звали, не знаю. Він нам сказав: «Не ночуйте вдома». І ми вже в нього ночували. У неділю вранці ми встали, а наше село вже горіло, і він нам каже: «Утікайте до лісу». Ми були в ньому два тижні. Той Козунь приносив нам ввечері вареники, якийсь спечений хліб, кашу ячмінну, пізніше навіть молоко, бо люди з дітьми були».
Коли різня припинилася, родина пані Яніни покинула Августів і переправилась через Буг, до Реєвця. Багато років потому їм вдалось знайти внучку чоловіка, що їх урятував, Мілентину, вона працює у Володимирі-Волинському медсестрою. «Ми з нею досі контактуємо, бо ми їм дуже вдячні за те, що врятували нам життя», – каже Яніна Адамчук.
Ірена Зайонц – Переховував нас батько бандерівця
Сім’я Ірени проживала в Димитрівці неподалік Киселіна, де в «криваву неділю» 11 липня 1943 року партизани УПА напали на костел, у якому молилися поляки: «О 12 зчинився страшний крик, стогін, за лісом костел той був. Коли вже костел підпалили й позабивали людей, пішли по помешканнях і вбивали. Ми втекли до лісу: мама з трьома молодшими дітьми. Батько побіг по допомогу до німців, да Затурців. Був один українець, ми гарно з ним жили, звався Максим. Приїхали до нього, мама каже, що чоловіка немає і вона не знає, що робити з дітьми. Вони нас усіх до себе взяли й тут Максим каже: «Наш син Олег теж у тому замішаний».
Незадовго приїхав додому цілий віз партизанів УПА, що поверталися з різні в Киселіні. «Сестра господаря мала маленьке дитя і мама мала маленьке дитя, їх поклали разом у ліжко, а вона сама на краю. Решта сховалася під ліжком», – згадує пані Ірена. Тимчасом Олег і решта бандерівців вирішили щось поїсти перед виїздом в інші польські села. Мати дала йому ковбаси й горілки, і наказала швидко виходити з дому, бо дитина сестри хвора. Родина Ірени Зайонц переховувалась у Максима тиждень: «Дуже добрі люди, вони дали нам усе, їсти давали. Поїхали ще на наше обійстя, зерно привезли, молотили, мололи на жорнах. Лише пізніше батько довідався, що ми живі, тоді й приїхав по нас із німцями».
автор: Анджей Федорович
Джерело: www.focus.pl
