Справедливі українці, що врятували поляків
– Всіх до жодного Поляків переб’ємо!- згадує вигуки українських націоналістів одна з невдалих жертв з села Славентин у тарнопольскім воєводстві. Проте серед нещадних українських бандитів можна було знайти також справжніх героїв. Мешканці селища Хнілче врятували своїх польських сусідів. Правдоподібно раніше домовились на зібранню що не будуть мордувати поляків. Багато з них сплатило за це високу ціну, бо тоді за невиконання наказу УПА загрожувала страта.
Члени сотні “Біра”, УПА (Войсковий Перегляд Історичний нр. 4, Варшава 1959 p. 323, Фото: J. Gerhard)
Щоб краще зрозуміти що сталося 17 серпня 1944 р. в селі Хнілче, мусимо повернутися до вересня 1939 р. Масові мордування Поляків відділами Організації Українських Націоналістів не почались як невірно повідомлюють у 1943 р. на Волині, але вже у вересні 1939 р. у воєводстві тарнопільскім. І не був це несподіваний рух збунтованого холопства, як хотілось би деякім українськім історикам, тільки відпрацьована детально стратегія. Повністю була втілена в життя по справжньому тільки у 1943 р. на Волині, але свої початки мала за чотири роки до того на Поділлі.
Українські націоналісти в згоді з Абвехрою мали у серпні й у вересні 1939 р. допровадити на півдні Кресув до збройного повстання. Така спроба була прийнята 10 вересня в околицях Миколаєва над Дністром. Українці захопили 10 селищ, впроваджуючи “українську владу”. До дальших актів повставчих, однак не дійшло. Тому що після пакту Рібентропа-Молотова Берлін не міг собі цього дозволити та заборонив Українцям закликати до повстання.
Першої жертвою масових вбивств полягло 17 вересня 1939 р. Село Славентин у повіті Подхайце тарнопільского воєводства. На звістку про радянську атаку озброєні вилами, сокирами та ножами терористичні українські групи почали різню своїх польських сусідів. – Приготувала вечерю -розповідає Анна Козел -А мати пішла до магазину. Але так щось довго мати не бачу. Вибігла. Побігла аж до криниці та бачу йде! І кажу:
– Мамо, де була так довго?
А вона:
-Знаєш що, щось трапиться не добре, бо УкраЇнці стоять так групами… Завжди вклонялись, вітались, а зараз ні, тільки стоять і дивляться, і при тому з вилами та лопатами. Що вони вночі будуть копати?
То було перше попередження, що надходить час вбивств. Про те мешканці села не були до цього готові. Ніхто ніколи тут нікого не вбивав. Поляки та Росіяни, а потім вже Українці жили у згоді, товаришували, допомагали один одному, створювали спільні родини. А тут раптом така дивна поведінка.
– Коли вже сіли вечеряти -продовжує Козел -почули вигуки:
– Утікайте, Поляки! Б’ють нас Українці! Утікайте!
То ми швидко утекли. Мати витягала з вікна. У той час, як її витягала, Українець налетів і встромив мені вили у потилицю. Вся голова у крові. Під ребро мені встромили вила, майже до серця, свистіло у мене там, така дірка була. До сьогодні є шрам. Болек цілу ніч на трупі батька пролежав. Українці почали кричати:
-Всіх до жодного Поляків переб’ємо!
17 вересня 1939 р. У Славентині було замордовано приблизно 80 Поляків. Мордування в іншому селі,- Шумлянах- як інформує історик Марек А.Копровський- “почалося від профанації римо-католицького костьолу. Банда розбила двері костьолу, з якого винесено ікони, хоругві, одяг літургійний і все те, що у костьолі знаходилось. Кілка молодців вбралось у не знищений ще літургійний одяг, сіли на коней і з образливими вигуками, сміхом й дикою веселістю рушили на село”.
18 вересня 1939 р. були замордовані Поляки у Шумлянах. Українські бійці вирізали також Поляків у таких селищах як Жуков, Урмань, Лешнікі, Куропатники, Якубова, Йозефовка, Мазурські Лани, Сеньків Куропатницький, Мечишчов, Мужилів, Красуцк, Холхоче та Вичолки…
Масові вбивства охопили три повіту: Брежани, Подхайце та Бучач. Були то перші вбивства у масовому масштабі, перші акти геноциду. У руках вбивць з’явилися теж самі інструменти, якими пізніше стратили поляків на Волині: ножі, вила, сокири, пили, ланцюги, багети, молотки, цвяхи, шнури, дроти. Також, такі самі були й тортури: виколювання очей, відрізання язика, рук, ніг, геніталії, голів, здирання шкіри, вбивання цвяхів у череп, прибивання дитячих язиків до столів і т.д.
Докладно піше про це доктор Александр Корман, перелічуючи понад 350 способів завдавання смерті Полякам українськими націоналістами.
Цікаво, чому в тім часі, коли 17 вересня 1939 р. розпочались масові вбивства в Хайецьким повіті, розташованим на його території Хнилчі українці не нападали на своїх сусідів і не вбивали їх. Але ж могли. Впевнено Українці з Хнілча отримали від своїх керівників з ОУН наказ виконання різні, але однак цього не зробили. Вже тоді відношення до польських сусідів в цей місцевості було інше ніж десь ще. Насправді трохи пізніше молоді Українці з села продемонстрували силу, закликаючи польських друзів, аби здали зброю, але коли виявилось що ніякої зброї не мають, всіх відпустили. Однак щоб дати сигнал, що це вони тепер панують, декілька Поляків побили. Далі, однак ніхто не був зарізаний ножами.
Нічого поганого не відбувалося у селі також і у наступних роках. А сусідня Волинь горіла. Від лютого до грудня 1943 р. Поляки з Волині були вирізані до тла. За даними дослідження Еви та Владислава Семачків померло тоді біля 60 тис. наших співвітчизників. Найжорстокішою була кривава неділя 11 липня 1943 р., коли відділи УПА напали одночасно на 99 місцевостей, спалюючи костьоли й вбиваючи вірних зібраних на церемоніях літургійних.
Український дослідник Сергій Ткачов написав книгу “Польсько-український трансфер населення 1944-1946 рр.” Розповідає в ній як відділи УПА нападали на чисто польське селище Пановіце: “У своєчасному повідомленні окружного секретаря Рябенка від 16 серпня 1944 р. повідомляється провінційний комітет Комуністичної партії України, що з 16 на 17 серпня 1944 р. бандерівці оточили село Пановіце і почали терор; обстрілювали село зі всіх сторін з важких кулеметів, закидували гранатами, підпалили 34 будинки, вбили 18 осіб й ранили 17”.
Помилив він трохи кількість вбитих, але напад дійсно відбувся 15 серпня 1944 р. “Через кілька днів – читаємо далі — Рябенка-сповіщає Комітет Воєводській, що з 17 на 18 серпня, вночі, відбувся сильний напад на село Хнілче. Бандерівці запропонували Українцям виїхати до лісу. Самі Поляки залишились у селі. Бандити виконали напад у ночі. Обстрілювали село запальними кулями з кулеметів, мешканці у паніці розбіглись, а бандити обрамували село, спалили його на 70 процентів і пішли до лісу.”
Спростуймо інформацію Рябенка. Цієї ночі Українці, в основному чоловіки, насправді покинули село. І насправді укрилися в лісі, або у сусідній колонії Червень, а відділи УПА спалили й обрамували польську частину селища Хнілче, майже цілком. Однак не було тут масового вбивства. Майже сто особовий підрозділ, як це видно з показань свідків, напав, спалив та пограбував село, але не вбив польських мешканців. Загинула тільки одна людина, Йозеф Мушинський, і то випадково, тому що потрапив під руки бандитам. Чому так сталося? Чому напасники ні повбивали Поляків? Ніде ще такого випадку не було. Ніхто не був проколений вилами або зарубаний сокирою. У тому часі різня Волинська перекинулася на сусідню Східну Галичину, Тарнопілський і Львівський райони горіли, а мешканці одного селища у середині цього пекла, були заощаджені. Чому?
З давніх часів по Хнилчу ходили слухи о таємнім зібранню, під час якого Українці вирішили, що не будуть вбивати своїх польських сусідів. Сьогодні так просто говориться: “вирішили, що не будуть вбивати”. Однак тоді у 1944 р., в УПА за невиконання наказу загрожувала загибель. Так саме як раніше за приховування Євреїв.
Українці з Хнілча мали про це знати. А однак прийняли ризиковане рішення. Проявили мужність і героїзм. Це була незгода на терор, бунт проти Бандери й УПА. На такий вчинок могли піти тільки люди чесні, морально гідні. Проявили свій сильний характер і вільну волю. Послухаймо свідків. І подивимось на факти.
Як раз перед нападом багато українців попереджали своїх польських сусідів, що такий напад відбудеться. А село було велике, найбільше у воєводстві. Нараховувалось понад 3,5 тис. мешканців. Серед цього Поляків було біля 1,3-1,4 тис. Що з ними трапилося? Сховалися? Значна частина втікала в Пановіце. Деякі до Подхаєць, Хайча, Станіславова, а навіть до Львова. Однак все ще залишалося у селі біля 1 тис.
Хто їх попередив про напад?
Марію Сроковську, дружина Яна — Ольга Мисіукра.
Клементовськего — Хергот.
Бутриновську- Чабаренко.
Пясецьку — Довжиньска.
Перелік можна продовжувати. Багато Поляків сховалося тієї ночі у підпіллі, у житі, а навіть у навозі. Деякі сховалися в українських будинках, у коморах, стайнях. З дозволу господарів, а навіть за їх заохоченням.
Однак повернемось до зібрання. Розповідають о ньому свідки Матильда та Марія Бутриновські: “ А в нас Чабаренко, Хлива, Калакура та інші зібрались. Був там також Хербот. Приходив до нас. Він не був бандерівцем. Родина Козяриків також не була бандерівською. Коли ті порадились, сказали всім іншим, котрі там були:
– Хлопці не робіть нам стиду. Не вбивайте Поляків. Йдіть та бійтесь. А не вбивайте невинних, сплячих людей та дітей.
Коли організували цю нараду? Хто їх покликав? Це невідомо. Однак знаємо щось більш важливе: що напевно така нарада відбулась. І що пролунали там відомі слова. Ще не встиг брат Калакури- розповідає далі Буртиновська- одружений з Полькою Мазаньскою, дійти до дому, вже палала його комора. Хтось з бандерівців був на нараді та помстився. Не знаю як Калакура скінчив, але то вже був їх ворог.
О спітканні також мовили Франциск Залевський і Станіслав Слугоцкий. Буртиновська розповідає:- Були у нас дуже добрі знайомі Українці: Чабаранка, Сміха, Хрептака, Череватий. Пізніше сина Череватого вбили бандерівці, тому що сказав їм: “Грабувати буду, підпалювати буду, але вбивати не буду.”
Череватий поніс за це суворе покарання. Був вбитий. Буртиновська пояснює:- Через деякий час хлопці гнали корів у ліс і побачили хмиз та шнурок. Вони підійшли ближче, і там лежав Череватий. Вбили свого. Тому що не хотів вбивати Поляків. Так що Череватий заплатив високу ціну за своє відношення. Таку саму, що платили Поляки за приховування Євреїв. Однак заховав гідність. Належить йому повага. Йому і таким як він. А було їх більше. Ці всі Українці заслужили не тільки на добру пам’ять, але також на пам’ятники. Були героями. Тоді в тій ситуації тільки герої мали таку поведінку. А сьогодні не їм встановлюють пам’ятники на Україні, а тим котрі наказували їм різати Поляків,- Бандера, Шухевич, Кличківський, Лебідь. О справжніх героях Україна забула.
Коли готувався напад на село, сусід Бутриновської, Чабаренко, ховав її у своїм будинку. Декілька років пізніше, коли Поляки були вигнані з Хнілча, з’ясувалась також доля Чабаренка. Родина Буртиновських дізналася вже після війни, на Україні, що ховався від бандерівців.
– Вирів собі під будинком яму -розповідає Буртиновська.- Але й там його знайшли. Й вбили. Бо був приятелем Поляків.
Також повинні про нього пам’ятати та передати цю пам’ять Українцям, новим поколінням, щоб знали, що були серед їх предків люди порядні, шляхетні та відважні. Повинні пишатися ними.
Марія Суміславска підтверджує гідну поведінку відомих їй сусідів. І розповідає: “Коли вбивства дійшли до нас, Українцям треба було порадитися, бо як тоді зрозуміти слова одного з них, Юркевича, котрий перед спаленням Хнилча сказав Каролю Климентівському:
-Кароль, не бійся. Ніхто не буде вас вбивати. Будемо грабувати й палити, але вбивати не будемо. Нічого з вами не трапиться.
Так що сказав так само, як син Череватого.
Ще іншу, просто оптимістичну новину приніс до села Климентівський, булий мер. – В нас буде спокій- сказав. Новину цю передали йому Українці. Спокою насправді не було, тому що на село напали, розграбували та спалили,- але повторимо це ще раз,- масових вбивств не було.
Станіслав Сроковський народився в місцевості Хнилче у 1936 р. Він письменник, багато з його книг розповідають о геноциду Поляків виконанім українськими націоналістами. Серед іншого написав “Ненависть”, “Страх”, “Український коханець”.
Джерело: opinie.wp.pl
