Вітольд Шабловський описав у своїй книзі розповіді українців, які рятують поляків під час «Волинської різанини» • Фото. Facebook / Вітольд Шабловський
– Неймовірно несправедливим є то, що ніхто офіційно не удостоїв, не подякував українцям, які допомагали полякам під час Волинської трагедії. Це просто сором. Ми говоримо тільки про вбивць, а ми забуваємо про героїв, бо ті герої були українцями. Мені соромно за нас, – каже Вітольд Шабловський, автор книги “Праведні зрадники”, яка може бути незручною для багатьох в нашій країні. Нагадує про українців, які рятували поляків під час «Волинської різанини».
Не намагайтьсь переконати мене, що це збіг. Прем’єра вашої книги збігається з фільмом Смажовського про різанину на Волині в 1943 році.
Звичайно,що ні, – я не збираюся вам нічого доказувати. Випадково я і Смажовський в той самий час почали працювати над Волинью. А вже прем’єру книги ми з видавцем вибрали навмисно за кілька тижнів до прем’єри. Цією книгою я хотів показати іншу сторону цих страшних подій. Не тільки поляків – жертв, але і українців, що їм допомагали. Їх було набагато більше, ніж зазвичай здається.
«Праведні зрадники. Сусіди з Волині», книга, над якою я працював останні три роки. З сьогоднішнього дня в книжкових магазинах.
Навіщо? Щоб розмити розмір українського жорстокості? Хіба Ви не хочете, щоб люди говорили про геноцид?
Прошу Пана… В пеклі Волині й Галичини загинуло 100 тисяч поляків. Але кілька десятків тисяч, що вижили завдяки добрим сусідам. Це мало? На мій погляд, дуже багато, тому що за поміч полякам УПА карала смертю. І зовсім не потрібно було когось приховувати, хоча і таких ситуацій були сотні, якщо не тисячі. Прикладом хай буде історія батюшки з Кашувки. Він відмовився дати молитву і благословіння військам, що йшли «вижинати» польські села. Загинув застрелений. Тесть Юрія Красовського був замучений, тому що урятував свого зятя. Я можу так перераховувати дуже довго.
Чи підете в кіно дивитися фільм «Волинь»?
Піду. Хоча дуже боюся.
Чого?
Знаючи фільми Смажовського там буде багато крові (розмова відбулася до офіційної прем’єри фільму. Наш журналіст був на прем’єрі – прим. ред.). Боюся, що після фільму єдине, що можна буде зробити, це взятися за зброю і рушити з відплатою. А мистецтво – кіно, література – повинні, однак, шукати таких підходів до людини, щоб зробити її кращою. Не «перевирати» , я теж в своїй книзі не обманюю, є в ній вся жорстокість тих часів. Але немає епатування кров’ю.
Але там же вилили море крові. Достатньо лише сухих фактів. 11 липня 1943 року “Кривава неділя”, що була апогеєм нелюдськості. В костьолі в Киселіню загинуло 80 поляків. Добито їх багнетами. Напевно Ви чули про розрізуванні пилою?
У Киселиню відбувається одна з глав моєї книги. І прошу послухайте таку історію. Мама знаменитого композитора Кресимира Дембського, пані Анеля, була з родини Славинських. Славинські жили через паркан з українцями Мацюками. Українці вже знали, що готується антипольська атака. Поляки – ні. І одного разу вночі старий дід Мацюк, страшно переляканий, таємно прибіг до Славинських, щоб попередити їх о тим, що його діти та онуки готуються їх вбивати. Так само, втім, було і з сім’єю Гермашевських, батьків нашого космонавта, яких попередив Терас Новачок, друг його діда. Був убитий за це. Я не брешу, я не обходжу, нічого не зменшую. Дід Мацюк справжній герой, а не його діти та онуки, які пішли вбивати і різати. І це про нього я хотів у своїй книзі розповісти.
В Ізраїлі тим, хто допомагав євреям під час Голокосту між іншим висаджують дерева. Може час на нашу алею? Для німців, українців, що допомагали полякам.
Я вважаю, що так. Нехай навіть буде посаджений ліс на польсько-українському кордоні. Моя мрія, щоб ці герої отримали медалі.
Хвилинку… То ніхто їм досі офіційно не подякував?
Ви жартуєте… Кожна подяка – це суто індивідуальна ініціатива. У моїй книзі я описую історію Леха Попка. Знайшов він українця, який врятував його бабусю. Попек хотів подякувати, але у нього не було нічого з собою. В машині знайшов два апельсини і шоколад. То слова, символічні, безцінні, але офіційно з боку держави є мовчання. Українцям не йде мова про подарунки. Найбільш хотіли би знати, чи ті врятовані вижили. Просто отримати вісті, так як чекав їх дідусь Ірини, моєї героїні. Так і не дочекався.
Чому ми не хочемо пам’ятати про тих українців?
Зручніше нам поставити себе в ролі жертв. Важко визнати, що ми комусь щось зобов’язані. Адже нас тільки вбивали і обманювали.
А може, це механізм, як у польки, однією з ваших співрозмовниць. Пам’ятала обличчя вбивць, але не рятівників, українців…
Вона пережила жах. На її очах вбили її сім’ю. Тільки потім під час розмови вона пригадувала собі, що одні українці вбили її сім’ю, а інші тримали її, ризикуючи життям, у себе вдома. Я розумію, що вона запам’ятала тільки тих поганих. Але те, що ми, як країна, нація, суспільство не пам’ятаємо – цього я не розумію.
Думаю, що з’являться відгуки типу: що це за героїзм? Українець приховує поляка перед українцями і робить вигляд, що не був вбивцьою.
Цим людям загрожувала смерть, і то така, в якій куля була розкішшю. Така розкіш зустріла близьких Петра Парфенюка, який врятував кілька десятків людей, включаючи родину своєї дружини. За цей вчинок застрелили брата Парфенюка, невістку, їх маленьку дочку і батьків. Катом був зять.
Довелося Вам плакати?
Хм. Над книгою я працював три роки. Я їздив до свідків злочину. Розповідали мені жахливі річі, плакали, іноді довго мовчали, а у мене не було жодної сльози. Включився такий захисний механізм. І був такий момент… коли я послав книгу видавцеві… я сів до машині і почав ричати.
Плачуть теж нащадки сімей убитих, а на їхню думку, Сейм прийняв правильне рішення, що визнав різанину геноцидом. Заперечуєте?
Наш правлячий клас зробила різкий поворот у розмовах з українцями про Волинь. Що ще гірше, депутати, прийнявши це рішення, поняття не мають, що робити далі. Як налагодити стосунки з Україною? Сейм не підготував українців до такого повороту. Вони здивовані.
Тому що не хочуть визнати злочини…
Я їжджу на Україну і не маю проблем говорити про геноцид. Мені теж боляче, коли проїжджаю повз Рівне вулицею Клима Савура, що був психопатом і вбивцею поляків. Мені боляче, що відроджуються «бандерівські» символи. І ми повинні говорити, що нам болить. Тільки заради Бога, давайте говорити, а не кричати.
Запитаю у Вас ще про одну співрозмовницю з Волині. Як себе почуває бабуся Шура?
Як ми бачились остатнім разом, то як завжди збирала в лісі ягоди, гриби, трави. Допомагала господарям в роботі. І вона молилася. За українців і поляків.
А за тих останніх, чому?
Вона каже, що без поляків відчуває себе, як без рук. Її батько рятував поляків, за що пізніше його зустрів місцевий остракізм. Він був ходячим докором сумління. Виїхали. Зараз вже батько помер, а Бабуся Шура слухає Радіо Марія. Вимовляє з його радіослухачами “Віночок до Милосердя”. Питала свого батюшку чи може «вимовляти». Священик сказав, що якщо поляки моляться, то і вона може. Я з нею зустрінуся за кілька днів. Відвезу їй книгу.
Три мої останні роки на одному знімку будуть виглядати так: (Зліва направо: я, Олександра Васейко, звана Бабусею Шурою, кіт Ведмедик
Село Сокіл, Волинь, літо 2016).
фото Мартін Йончик
Вміє читати польською?
Ви хочете запитати, чи прочитає книгу?
Так. І ви не боїтеся її реакції, відгуку?
Чому? Вона знає, що включає в себе моя книга. Я описую бабцю Шуру, такою, якою вона є, і тільки те, що вона пережила. Є приготованою до “Праведних зрадників”.
А поляки?
Не знаю… сподіваюся, що так. Хоча у нас зараз домінує мислення – “Гайда на вбивць!” і ненависть на українців. Те, що російські тролі робили протягом багатьох років, ми успішно перейняли. Якщо хтось запитає мене, скільки українців допомогли полякам, я відповім, що багато. І мова йде не про цифри, які зовсім не маленькі. Перед обличчям такої загрози, жорстокої смерті, полякам допомагало дуже багатьох українців. На жаль, зараз серед політиків домінує настрій на конфлікт, сварки з Україною. Я нашим політикам своєю книжкою даю інструмент в руки. Будь ласка, є у вас. Зробіть щось хороше. Подякуйте тим людям, і, при можливості, поговоріть з українцями без криків.
Володимир Щепанський
Джерело: natemat.pl
