[Фрагменти книжки]
Мої батьки заручилися в парафійному будинку священика в Киселіні, на другому поверсі, у помешканні священика. Крізь вікна летіли гранати, у вухах дзвеніло від вистрілів, горіли двері й дах. Мамі було 18 років, батькові – 21. Батько зробив пропозицію мамі ще кілька місяців раніше, та вона йому відповіла, що ще занадто молода й не знає, що таке кохання. Тепер же вони заручилися, бо не знали, чи виживуть.
Було 11 липня 1943 р., Кривава Неділя на Волині. У цей день націоналісти з Української Повстанської Армії вторглися в костели й будинки волинських міст і сіл, щоб повбивати поляків, які зібралися на молитву. Вони напали й на костел у Киселіні, куди мої батьки пішли на службу.
Та неділя – то був день, коли почалася різня. Убивства траплялися й раніше, але після цієї неділі почалася справжнісінька різанина. Упівці напали на 99 населених пунктів. Вони здійснювали наїзди на господарства, витягували цілі сім’ї, ловили втікачів, підпалювали тих, хто ховався. Стріляли, штрикали вилами, розрубували голови сокирами, перерізали горло косами. Убивали дітей, їхніх батьків, вагітних жінок і старших людей. Не жаліли нікого. Вони вбили разом близько 90 тис. поляків. Це була величезна акція, спрямована на методичне винищення поляків на Волині. Велика етнічна зачистка, у якій гинули також і чехи, і вірмени, й інакомислячі українці. Раніше націоналісти УПА допомагали німцям у Голокості. Метою такого безжалісного геноциду була підготовка етнічно однорідної території для створення на Волині України.
Тієї неділі на службу в Киселіні зібралися поляки з цього містечка та з навколишніх сіл. Бандерівці оточили костел і чекали, поки люди почнуть виходити й потраплять прямо під їхні дула рушниць і сокири. Однак коли люди побачили, що відбувається довкола, вони кинулись назад і намагались заховатись усередині. Четверо людей сховались під дахом. Кілька десятків інших побігло до об’єднаного з костелом парафійного будинку, сходами на другий поверх у помешкання священика. 80 людей залишилось у костелі. Бандерівці витягнули їх на майданчик перед храмом, поставили під дзвінницею, здерли з них одежу, щоб кулями не подірявити, і по черзі розстрілювали, кололи багнетами.
Мої батьки вижили тому, що не піддалися. Разом із деякими іншими людьми вони забарикадувалися в парафійному будинку священика, а отець, який був у конспірації СЗБ (Союзу збройної боротьби – прим. пер.), організував оборону. Протягом 11 годин вони відбивали напад. Відкидали гранати, що залітали у вікна, гасили підпалені двері, відпихали драбини, по яких вилазили українці з ножами, кидалися в них цеглою. Четверо людей загинуло, шестеро було поранених. Вночі українці відступили від костелу.
Батька поранив вибух гранати. Він лежав у ліжку священика з розірваною ногою, з артерії під коліном кров била фонтаном. Мати робила йому перев’язку з підкладки, відірваної від плаща, і перетискала ногу ремінцем. Намагалася зупинити кровотечу. Однак вона була змушена полегшувати натиск, інакше нога ставала синьою. Тоді кров знову починала литися, тому мати не могла зменшувати натиск надовго. Не було води, через те губи батька вона мусила зволожувати кислим молоком, яке священик залишив напередодні. Вона врятувала йому життя.
Коли після втечі з костелу вона знову зустріла батька, він був уже без ноги, яку вона перев’язувала. Рана зайшла гангреною, єдиним порятунком була ампутація, проведена без знеболювання в німецькій лікарні у Володимирі-Волинському. Мама шкодувала, що після заручин вона більше ніколи не могла змогла з батьком потанцювати.
Мої батьки змогли втекти з погрому завдяки українській родині Парфенюків. Вони знайшли безпечне місце неподалік від Киселіна. Вони були врятовані, і завдяки цьому я з’явився на світі. Однак українці викрали й убили моїх діда й бабцю, батьків тата.
Мій батько мав геніальну пам’ять. Це був дар і прокляття одночасно, бо він до найменших подробиць пам’ятав жахливі події минулого. У нього теж був художній талант, тому він знаходив вихід для пам’яті, малюючи картини. На стінах у будинку батьків висіли відтворені з найменшими деталями панорами й пейзажі Киселіна. Будівлі на картинах стоять абсолютно так само, як вони там стояли в реальності, перед ними ті самі садки, а в садках квіти, таке саме розміщення вулиць. Він до дрібниць відтворював усі важливі об’єкти й факти.
Він також малював сцени різні в костелі й перед ним. Кулі, що продірявлювали людям спини, язики полум’я, що танцювали на даху. Батько писав також музику, намагаючись увіковічнити пам’ять про Волинь, – симфонічну й вокально-інструментальну. Перед його очима весь час промотувалася плівка з кадрами тих подій. Протягом свого життя він так від них і не звільнився. Потреба намалювати той світ була ще більшою, бо того світу вже не було. Замість костелу стояли руїни, Киселін зів’яв і змарнів, сусідні села припинили своє існування, з польських будинків залишились лише фрагменти фундаменту й занедбані сади, що стали тепер схожі на ліс. Батько відчував, що так він рятує те, що зникло, відтворював колишній світ, залишивши таким чином після нього слід.
Хоча він був напрочуд спокійною людиною, можна було б навіть сказати, – непересічним оптимістом, та цей геноцид, який він переживав, залишився з ним навіки. Ми ним жили в тому будинку всі разом, я й мої брати, тому що батьки розповідали нам про свій хороший і поганий досвід. І врешті-решт батько вирішив написати про це книгу. Намертво вкарбувати Киселін у пам’ять людей…
Стоячи в киселінському костелі, тобто над могилою своїх убитих сусідів, він вирішив, що найкращим пам’ятником для них буде книга про те, що з ними й іншими сталося. Він вирішив написати щось схоже на монографію про Киселін. Хроніку містечка, його мешканців. На жаль, значною частиною цієї книги мав стати опис смерті.
Він почав накопичувати різні документи. Робив це у своїй манері, скрупульозно, ретельно, акуратно. Він знаходив людей, що вижили, або їхні родини. Роками кореспондував зі вцілілими жителями. Розмовляв з ними, писав листи, просив про свідчення, фотографії, кожен, хоча би найменший, спогад. Він документував прізвища, сім’ї та їхню долю. Пам’ятав, хто в якому мешкав обійсті, скільки дітей мав, і записував це все. Моя мама допомагала йому в збиранні цієї інформації. Це була справа всього його життя, але й одночасно їхня спільна психотерапія.
Батько описує Киселін і «коло киселінського костелу» – такий він собі обрав метод. Йдеться про населені пункти, люди з яких прийшли на службу у костел 11 липня. Він створив із них спільноту пролитої крові. Описує облогу костелу й подальшу різню, яка тривала аж до вересня. (…)
Не йдеться виключно про викриття злочину, але й про воскресіння пам’яті про знищені села та нагадування про їхніх жителів. Покидаючи свої рідні краї, вони тікали від смерті, рятувалися, не брали з собою жодних родинних пам’яток, все залишилося в будинках і все зникло разом із ними. Згоріло, занепало або було вкрадене сусідами. Тому ця книжка виконує також роль скрині з родинними пам’ятками. (…)
Після його смерті я видав цю книгу. Тепер я сам пишу свою, бо так само, як він, не можу відчути спокій, поки волинську різню не назвуть своїм іменем. Я використовую тут працю батька, широко її цитую, тому що сухі факти на тему низки невблаганно жорстоких смертей потрібно згадати, аби пробудити пам’ять. (…)
Джерело: http://natemat.pl/
